Їх вбили, бо не змогли перемогти на полі бою
OLENIVKA
28 -29.07.22
Їх вбили, бо не змогли перемогти на полі бою
Рік тому, в ніч з 28 на 29 липня, в Оленівській колонії сталося масове вбивство українських полонених. На території колишньої Волноваської виправної колонії №120, яка з 2014 року знаходиться на тимчасово окупованій території Донеччини, російські солдати утримували сотні оборонців Маріуполя. Сюди їх привезли після виходу з “Азовсталі” у травні 2022 року.
За півтора місяці перебування українських військовополонених в Оленівці у одному з бараків в’язниці пролунав потужний вибух.Загинули 57 бійців, більш ніж 130 військових отримали поранення різної тяжкості.
Росіяни одразу заявили, що по тюрмі ракетами HIMARS, нібито, вдарили українські військові. Але це була навмисна страта “азовців” російською армією. Підтвердженням цьому є супутникові фотознімки Maxar. Кадри з космосу свідчать, що барак, де знаходилися українські військовополонені, підірвали зсередини.
Джерело фото: APЗ серпня 2014 колонія перебуває в тимчасовій окупації і не працює, але з 24 лютого 2022 року Збройні сили рф створили на її базі фільтраційну в’язницю.
27 липня
30 липня
У Головному управлінні розвідки вважають, що вбивство українських полонених в Оленівці на Донеччині організували найманці ПВК “Вагнер” за особистою вказівкою Євгена Пригожина, без відома керівництва Міноборони росії. У такий спосіб росіяни намагалися приховати катування і вбивства полонених — такий висновок зробили у Генштабі ЗСУ.
В.о. командира “Азову” майор Микита Надточій одразу після теракту заявив, що російські окупанти для вбивства українських військовополонених могли використати реактивні піхотні вогнемети “Шмєль”. Вони вмить випалюють кисень, за лічені секунди згорає людина. Це у одному з інтерв’ю також підтвердив голова Служби безпеки України Василь Малюк.
В цьому бараку в ніч на 29 липня 2022 року стався вибух.Україна і досі не отримала офіційної інформації про кількість загиблих і поранених українських військовополонених в Оленівці. Наразі немає жодних результатів розслідування, бо Генеральний секретар ООН Антоніу Гуттереш розпустив місію зі встановлення фактів щодо теракту ще у січні 2023, пояснивши це відсутністю гарантій безпеки для експертів. Осторонь залишився Міжнародний Комітет Червоного Хреста, який не відреагував належним чином на теракт. Жодна з міжнародних організацій не змогла потрапити в Оленівку.
Фото: AP.Так після теракту виглядало приміщення, де перебували українські військові.
“До останнього дня я вірила, що Андрія не було у тому бараку, допоки не прийшло підтвердження ДНК-тесту”.
Оксана та Андрій прожили в Маріуполі 10 місяців. А потім сталося повномасштабне вторгнення. Жінка пам’ятає, як 19 лютого наречений сказав їй збирати речі та їхати з Маріуполя додому. Оксана вперто не хотіла залишати коханого, плакала, говорила, що залишиться з ним до останнього.
“Андрій наполіг і я все ж таки поїхала, бо він так хотів. А я завжди дослухалась до коханого. Він завжди знав все на крок вперед. Я пам'ятаю останні обійми біля дверей і слова Андрія: “Все буде добре, у нас з тобою великі плани!”
Пам'ятаю дзвінок о 5:25 ранку 24 лютого з питанням, чи все у мене добре. А я тільки і думала, де мій коханий, що з ним. А потім безмежно довга тиша. “Азовсталь”, полон, Оленівка. До останнього дня я вірила, що Андрія не було у тому бараку, допоки не прийшло підтвердження ДНК-тесту”.
11 жовтня 2022 року під час чергового обміну полеглих в Україну було передано 62 тіла, 57 з них були зазначені, як тіла загиблих у Оленівці. Відтоді і нині процес ідентифікації триває, точні цифри встановлених осіб відомі лише слідчим.
Трирічна донька Соломійка дуже хоче обійняти тата перед сном, але цього більше ніколи не буде
Богдан Гришкевич завжди мріяв рятувати життя, тому він закінчив медичний коледж і планував стати військовим хірургом. “Космос” брав участь у боях за Широкине, Павлопіль, Мар’їнку, Лебединське, Красногорівку та інші населені пункти на Донеччині.
“3 перших днів повномасштабної війни мій коханий обороняв Маріуполь від російських окупантів та рятував своїх побратимів на “Азовсталі”.
Рідні дізналися про смерть Богдана з оприлюдненого списку загиблих. “Космоса” кремували в Києві 13 листопада минулого року. Без люблячого батька залишилася 3-річна донька. Соломія постійно згадує татка і дуже хоче обійняти перед сном. Але ця мрія, на жаль, нездійсненна.
5 січня стало відомо про розформування розслідувальної місії ООН. Це означало, що ніхто в Оленівку вже точно не поїде. Після цього Анна Лобова, дружина пораненого під час теракту, написала листа омбудсмену Дмитру Лубінцю з проханням про зустріч. Вона відбулася 26 січня. Після цього почалися пошуки родин бійців, яких росіяни в Оленівці перевели до ангару на промзону. Ця зустріч показала, що наразі дуже багато відкритих питань, тому родинам потрібно об’єднувати зусилля і працювати спільно.
Сергій спав у самому епіцентрі вибуху. Він згорів живцем.
Сергій був командиром ремонтної роти “Азову”, його завданням було забезпечення роботи транспорту — від легкових машин до вантажних.
“24 лютого він зустрів на службі в Урзуфі. Спочатку оборона Маріуполя, далі, опинившись в повному оточенні, військові зайняли позиції на “Азовсталі”. Звідти коханий намагався виходити на зв'язок, передавати новини про побратимів, дізнаватися, як я з дітьми. Про себе писав завжди одне — все добре. Сергій казав, що кожен з них виконує своє завдання і вже тоді я відчувала, вони, як єдиний моноліт, незламна бронь, — стали одним щитом”.
“Броня” був в списках загиблих. Він спав у самому епіцентрі вибуху. І нічого не встиг зрозуміти, бо згорів живцем.
“Останні його повідомлення були про мрії, як він поведе синочка в перший клас. А ще як він нас безмежно любить, як сумує за батьками, як постійно бореться з почуттям голоду, як мріє про ложку цукру”.
Дружина оборонця Маріуполя вірить, що росію визнають винною в цьому злочині й ця країна буде знищена вщент.
Після зустрічі з Уповноваженим з прав людини рідні військовополонених, чиї прізвища були оприлюднені російською стороною у списках загиблих і поранених, об'єдналися. Так утворилася “Спільнота родин Оленівки”, яка з 6 липня офіційно зареєстрована як громадська організація. Її очільницею стала Лада Лісова — її рідний брат серед тих, хто рік тому був у “бараці смерті” й загинув.
Найвищою цінністю для Дмитра було життя побратимів.
Дмитро Букарьов стояв у витоків створення і розбудови “Азову”, саме з полком пов’язане все подальше військове життя, його професійне становлення та самовіддане служіння Україні.
На початку повномасштабного російського вторгнення “Білотур” разом з побратимами тримав оборону Маріуполя, де велися запеклі бої.
“20 травня 2022 року за наказом вищого військового керівництва вийшов з побратимами з “Азовсталі” та потрапив у так званий “полон за домовленістю”. Він, як і багато інших захисників Маріуполя, не дочекався обіцяного обміну. Мого брата вбили російські окупанти в Оленівці, де утримували українських полонених. Для нас, рідних, це невимовне горе, ми втратили частинку світла. Брате, ти один з найкращих, твоя справа жива, перемога України буде і помста за вас також, а твоє ім’я буде гідно поціноване”.
Заступницею спільноти по роботі із загиблими стала Світлана Солонська. Членами громадської організації є рідні постраждалих під час теракту, на сьогодні їх вже 135 людей. Це вмотивовані люди, які кожного дня активно працюють над спільною справою.
Він думав, їх ведуть на обмін, а насправді — на неминучу смерть
Коли у 2014 році почалася війна, Владислав Солонський одразу пішов до військкомату, але через тяжку травму спини йому відмовили.
“Хіба це зупинило мого чоловіка?!”, — згадує Світлана. Владислав пішов у тоді ще добровольчий батальйон “Азов”, який тільки почав формуватися. Він став одним з тих військових, хто структурував основу “Азову” і вчив новобранців.
Виходячи у почесний полон, Владислав неодноразово говорив Світлані, що за них ручаються треті країни, кілька місяців і всі захисники Маріуполя будуть вдома. При виході у полон з “Азовсталі” Владиславу вдалося передати дружині пакунок, в якому був його телефон, нагороди, усі документи та весільну каблучку, яку ніколи не знімав.
Останнє смс з невідомого номера Владислав надіслав дружині 26 липня: “Обіймаю міцно, люблю безмежно. Чекаю зустрічі”.
Наступного дня частину полонених бійців перевели в окремий барак. Вони думали, що їх ведуть на обмін. А насправді — на неминучу смерть.
“Мій любий, перечитую твоє смс і дуже радію, що сьогодні побачила “плюсик”.Молюся за тебе вранці та особливо вночі…о другій годині ночі, коли бомби падають на вас. Уявляю, що в мене є білі крила і я ними закриваю “Азовсталь” і тебе від бомб.
Один раз ти врятувався, сказав, що вижив дивом. Мабуть, це тому, що я за тебе молилася…
Владік, я відчуваю твій біль, розпач за друзів, які загинули. Це просто пекло. Ми з донечкою виїхали з окупації, зараз ми в Польщі, ми в безпеці. Я рада, що тобі стало легше від цих новин. Я зробила все, про що ти просив. Ти сказав: “Якби ще вирватися от на 10 хвилин, щоб вас обійняти, мої дівчатка”.
Вчора вночі ти написав смс, що у вас, у військових, є таке поняття як розділення задач: одні залишаються, щоб виконати бойові задачі, а інші йдуть далі, щоб просуватися вперед. І ти сказав, щоб я була готова, що ти залишишся, а я виконуватиму далі нашу спільну задачу — піклуватися про нашу дитину, дочекатися онуків. Ні, я не згодна!
Послухай, про Маріуполь і “Азовсталь” говорить увесь світ. Шкільний психолог Софії розплакалася, коли дізналася, що ти на “Азовсталі”. Тут, в Польщі, “Азовсталь” не сходить з головних новин. І ви тут герої. Та й скрізь. Про вас казали на “Євробаченні” — вас врятують.
Ти будеш жити. Я хочу дочекатися онуків з тобою.
Коханий, ти просив фото дерев і річки, і наше фото з Сонею. Я спробую тобі надіслати. Я спробую поїсти та поспати, як ти просив. Добре, постараюсь бути сильною.
Обіймаю тебе любий. Дуже люблю. І дуже-дуже сумую. Чекаю вдома”.
За словами заступниці голови громадської організації по роботі із пораненими Анни Лобової, мета “Спільноти Родин Оленівки” — встановити справедливість, знайти та покарати винних, визнати на державному рівні 28/29 липня Днями пам'яті на честь закатованих в Оленівській колонії героїв Маріуполя.
“Також ми повинні зробити надможливе, щоб повернути в Україну всіх, хто вижив в ту страшну ніч, та їхніх побратимів”.
Він мріяв жити з коханою дружиною і сином у Маріуполі
В “Азові” Денис Парфьонов служив з 2015 по 2018 рр. Повернувся до цивільного життя, у рідному Дніпрі зустрів майбутню дружину. Денис і Вікторія одружилися за чотири місяці до повномасштабного вторгнення. Мати бійця каже, що у молодят були чудові стосунки, вони завжди один одного розуміли і підтримували в усьому. Потім народився син Матвій — це була маленька копія тата.
У 2021-му Денис вирішив продовжити військову службу й повернувся до лав “Азову”. Дружина його підтримала. “Море” мріяв забрати сім'ю до себе в Маріуполь, але плани не здійснилися.
“росіяни підло вночі підірвали барак, де знаходився мій син, який тихо спав зі своїми побратимами. 22 січня в Києві попрощалися з Денисом за усіма традиціями “Азову”, а наступного дня поховали синочка у Дніпрі де він народився, зростав і жив”
На початку липня на Майдані Незалежності в Києві, який став символом пам’яті та шани полеглим героями України, встановлені прапорці страченим в Оленівці військовополоненим. Ідея належить Тетяні Полторак, донці “Сенсея”.
“Вони виконали наказ, чекали на обмін, але їх, беззбройних, підло вбили вночі”.
Він все життя марив танками
Владислав вирішив йти на війну задля захисту країни. Але у військкоматі його не взяли у військо через стан здоров'я. Чоловік не здався і самостійно поїхав у донецькому напрямку. Примкнув до волонтерів і став допомагати військовим.
“В один з днів на полі бою у хлопців зламався танк, батько не розгубився, не роздумуючи і хвилини, кинувся до того танку і через 10 хвилин машина вже своїм ходом поїхала у безпечне місце”.
Тими хлопцями були бійці “Азову”. Здійснилася мрія Владислава — він повернувся до своєї любові, до машин, якими марив все життя. Став “Сенсеєм” у ремонтній роті на базі “Азова” в Урзуфі.
Повномасштабна війна. Бої за Маріуполь. Полон задля збереження життів. Останній раз Владислав Шеломієнко вийшов на зв’язок з рідними 18 травня: “У мене все добре, скоро повернусь”.
У списку загиблих “Сенсей” під номером 23. В середині квітня був перший збіг ДНК-експертизи, через тиждень — другий. Попрощалися з Владиславом Шеломієнко 30 травня.
Поховали військового на Алеї Слави на 18 кладовищі. На прохання батька Тетяна розробила шеврон “Кіборг Азовсталі”, один з них вона поклала на труну “Сенсея”.
Мріяв відремонтувати батьківський будинок у Мелітополі
Ігор Прокопенко з нетерпінням чекав закінчення новорічних свят, щоб нарешті поїхати на навчання до Урзуфа. На базі “Азову” він його і застав повномасштабний напад російської армії.
“24 лютого у мене було коротке листування з братом, звідки я дізналася, що вони з Урзуфа направляються в Маріуполь. Переймався, щоб все було добре з батьками й з нашим молодшим братом. Бо Ігор знав, що ворожі війська заходять у Мелітополь. Я відповіла, що за всіх потурбуюся, головне, щоб з ним все було добре і повернувся додому”.
Сестрі та батькам рідко вдавалося поспілкуватися з Ігорем: за всі 86 днів оборони Маріуполя він разів п’ять виходив на зв’язок.
“Спочатку казав, що все добре, що їжа з водою є. Через деякий час вже був не такий оптимістичний. Не знає, чи повернеться він, тому захотів скинути на мою картку всю свою зарплатню. Ігор вже зневірився, що вдасться вирватися з того пекла. 21 квітня ми востаннє розмовляли: “Ситуація зараз важка, але в полон я виходити однозначно не буду. Якщо потрібно буде виходити в полон, то я підірву себе гранатою”.
Зранку 30 липня з'явились списки загибли в Оленівці. Під другим номером — Прокопенко Ігор Ігорович.
“Він просив мене зберегти дитину, а я благала його жити”
Напередодні повномасштабного вторгнення Олександр Гринько взяв з дружини слово, якщо почнуться бойові дії, вона забере дитину й одразу поїде з Маріуполя і дасть йому можливість виконувати свою роботу.
“Я так і зробила. Ми були з дитиною за 100 кілометрів від Маріуполя, я не могла наважитися їхати далі, не могла залишити коханого. Так ми опинилися в окупації. З часом змогли виїхати на територію вільної України. Потім “Азовсталь”. Практично щоночі ми прощалися, тому що не знали, чи буде наступний ранок для нього, чи ні. Сашко просив мене зберегти дитину, а я благала його жити”.
Полон дав надію на те, що оборонцям Маріуполя збережуть життя, але дива не сталося.
“З донькою чекали нашого героя з полону, а отримали збіг по ДНК”.
Він мріяв рятувати тварин, одружитися і стати батьком
У 2014 році Олексій Кісілішин вступив до “Азові”, брав участь в обороні Маріуполя і Широкинській операції. Повернувшись зі служби, продовжив зоозахисну та зоокіперську діяльність. Відкрив приватний центр реабілітації диких тварин.
“Коли 24 лютого в Маріуполі пролунав вибух, син сказав мені: “Все, мамо, я йду за зброєю, я буду захищати вас і місто”.
У хлопця було багато планів на життя. Він мріяв розширити свій притулок для тварин у Маріуполі, зробити канал в інтернеті, здобути освіту, одружитися і стати батьком.
25 липня у полоні Олексію виповнилося 26 років. А потім теракт. Батьки чекали на тіло і збіг ДНК 6 місяців. Проститися з сином вони змогли 3 лютого.
Платформа пам'яті Меморіал зберігає пам'ять про кожного захисника і захисницю, які віддали свої життя, захищаючи Україну. Команда Меморіалу прагне зібрати історії про кожну людину, чиє життя відібрали ворожі війська. Аби розповісти історію загиблого Героя, потрібно заповнити дані, після опрацювання інформації — розповідь неодмінно буде опублікована на сайті проєкту та у соцмережах.
Розповісти про Героя